Зроби із носка коня - ну і де ж були ці "геніальні" ідеї,коли я була маленька? Приходилось на перших порах задовільнятись патиком від дідової вудки. Далі,коли ще по подвір'ю ходила кобила - мене ще на неї садили і вчили їздити, ну да -скільки ж вудок перевела... Але довго це не тривало. Класично - до першого падіння із коня в пісок біля річки. В тій кобилі явно був злий дух: пронесла мене,несчасну через пів села і швирнула біля річки,бо їй було недовподоби те,що я налякана занадто сильно тягнула за упряж - цей демон живився моїм страхом і помстився. Далі я не ризикнула у подальшому житті осідлати коня. Її продали одному пану на хазяйство.
а зараз я б не проти літом таки поїздити верхи.

---

точка

Было слишком много важного, как мне казалось, а теперь сущщий бред.
Да, порой все так хорошо. Но часто лишь на вид, да и то для других. Я и сама не желаю,чтобы кто-то из тех, кому нельзя подойти ближе метра ко мне, пытался хоть что-то да понять во мне,хоть чем-то помочь. Я все воспринимаю,как попытки использовать себя в их целях, даже за таких ситуаций. Мне надоело кого-то учить. Неужели я столь много знаю и умею,чтобы кому-то менять жизнь? Мне так хочется покоя, чтобы было можно лечь в холодное для многих,но теплое для себя и растворится среди корней. Я знаю, но все более незнаю,что будет завтра. И это великое завтра пьет из меня соки,даже не думая остановится. Скорее всего это бред за позднего времени одним осенним вечером, но как-то часто это роится в моей голове.
Как хорошо было бы, если у тех, кто в свое время получил некую мою помощь, да и в большинстве тех, кто хоть малость времени был моим знакомым/другом случилось все так, как они себе запланировали.
А мне все так же будет нужен покой.... Я не хочу ничего,что эсть возле меня и к чему я могу обратится. Но в одно и то же время я хочу слишком много,чтобы думать об этом. Да и я не заслужила ,чтобы это получить. Возможно пройдет время, и все будет по-другому. Иль хотя бы часть того, что эсть сей час. Кто-то готовится повеселится, здорово повеселится... - а меня каким образом это должно волновать?
"Идите все... а я остановилась, мне в пропасть хочется упасть..."

Да, наверное, надо было сделать это раньше. Интересно: я слабая,или сильная, коль терплю это? Или может книга НПХ таки права , и я таки не при своем умне?

Покой...
в лесу, где всегда клонит в сон, когда рядом она..

---

Непогана осінь., як на мене...

---

..існуємо якимось чином.
все майже добре та стабільно...

---

Время лихих последствий .

..

Пришло... ато заждалась я что-то.


Да, моя политика терпит период разрушения. Надо менять партию или форму управления.


А собственно - к черту это все! К такому красивому и соблазнителному черту...

---

Щось запахло мені мертвячинкою, ато не є добре.

Хоча мертвий кіт на дорозі може залишити такий великий слід у моїй підсвідомості, але ж не настільки яскраво.

---

Літо - чудова пора, щоб сотню разів здивуватись і розчаруватись.
Іще коли покинула місто тиждень тому - знала, що поїздка добрих наслідків не матиме. Занадто багато інформації, над якою потрібно думати. Занадто багато повинностей, які чорт забрай - потрібно виконувати.
Все те, що відноситься до категорії " не дуже особисте" - я колись могла б розповісти. Тепер - ні. Власне мені нічого не залишається.

Я розумію, що варто багато чого змінити : чи конкретні речі чи як мізерне - поглянути на світ знову " по-іншому", можливо тоді я притрусь із навколишнім...

Маю час до вересня, щоб навчитись танцювати. Бал все ж таки. Я неможу піти туди, якщо незнатиму хоча б мінімуму (6-8 танців ( на даний час - я вважаю, що цього досить. Оо). Неохоче стояти біля стіни, коли усі танцюють. Та власне кавалерів, як завжди невистачає. Несчасних осіб чоловічої статі ще за війни перебили, а вони досі не відновили свою "популяцію".
* Сьогодні була у дворі, скоріше випадково, я там завичай надовго не затримуюсь, і бачила гарненький дитсадок дітей - дівчаток штук 11, а хлопчиків всього шестеро. Тому пять майбутніх панночок можуть залишитись без кавалерів. а ще якщо останнні питимуть і куритимуть, то і ті втратять свою біологічну цінність, бо " головастики із патологіями" не є дуже потрібними. А ще пані, яким зась хоч краплю спирту у рота впродовж життя, також мають всі шанси бути икинутими на помийу життя... далі не хочу про це думати. Це марна тема розмов, бо їй мабуть ніколи не буде кінця. А для тих, у кого замість мізків коладовище гнилих нейронів - тим паче: їм вже немає чим обробляти отриману інформацію. *

..

А ще до вересня потрібно прийняти дуже важливе рішеня, яке добряче змінить моє життя. " Всегда есть выбор, но, к сожалению - один "
Сто тисяч червоненьких і голеньких чортів! Щось потрібно таки вирішувати...

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Це нематиме ніякої користі!

Я зробила велику помилку. Можна все зруйнувати клаптиком бумаги у конверті.
Невже можна було ось так прорахуватись?

Мені набридли скачки по трупах. Чорт! А це ще триватиме довго...


...але наскільки мене вистачить?...

---

Чорт,чорт і ще сто тисяч раз "Чорт"!
Нема мотивації і бажання щось робити. Через те,що я себе накручую,бо думаю,що хтось відбере у мене те,чого власне і ніколи небуло,бо то все ілюзія, я нічого НЕХОЧУ/НЕМОЖУ робити.
Хех , наближається той період,коли мені прийдеться із шкіри лізти,аби щось тай впихнути у свою голову.
Лінь. Завжди лінь і небажання щось робити.Як це ганебно для мене.Невже я ось та тварюка, якої боюсь і ненавиджу?
Власне так і мало бути.Напевне.
Я звикла до того,що хтось є старший,розумніший із досвідом біля мене і говорить що робити. І я роблю, бо знаю,що так буде вірно. Частково тому,що мені доцільно пояснять користь і шкоду, частково я додумаюсь до цього сама.
Ця впевненість того, що ти комусь потрібний і можеш принести щастя чи щось добре і корисне зробити, і ти відчуєш вдячність тієї людини чи її задоволення від зробленого - то є прекрасно.
Чомусь я неможу робити щось. щоб не отримати з цього задоволення або користі.

Я хочу спокою,тиші і гармонії. Мені здається я знаю, як те створити, щоб отримати насолоду і сили для нових звершень. Але невже це так важко, подарувати мені ту можливість?

---

В том,что я еще жива, я должна быть благодарна своей лени : мне впадло купить веревку и мыла, и пойти искать подходящее дерево в лесу. А главное - я незнаю какой именно лес мне подойдет....

---

Хм..
Велика пауза у всьому, що мене оточує. Нерозумію навіщо мені це все і чи правильний я обрала шлях?
Якось лячно прорватись крізь стіну тих, хто так жорстоко відштовхує тебе назад, наче глузує із тебе...Хчеш зробити ривок, але у голову лізуть думки, що там за тією межою чекає набагато жорстокіший світ і моє бачення його кардинально зміниться. Я змінюсь. Інакше неможна, інакше невиживеш. Супроводжує постійний страх за себе - чи зможу я йти далі, чи не зламаюсь на пів дорозі? Дивно якось стояти однією ногою на мості і вагатись перейти його. Ба,коли для тебе все ще поки в тумані.
Та й набридло якось ходити по колу і заглядатись у сторону такого жаданого міста. А ще думати - чи це все мені потрібно...

неварто,можливо, уваги...

Так хочеться піти та зустрітись із кожним окремо, але думки говорять мені, що моє місце втрачене у їх житті. Я пішла по своїй волі. Я звільнила місце іншим. Можливо вони зроблять щасливими тих, хто колись вважав мене другом. Якесь дивне це слово для сучасного світу. Чи знаємо ми, що таке друг? Чи маємо ми друзів? Кожен сам малює собі канон ідеального "друга". Мені набридло в них невписуватись. Кому буду воїстину потрібна - сам знайде мене, чи випадковість нас зведе (мені це стало подобатись ).

Уся проблема у моєму минулому. Воно мені здається дуже райдужним, упорівнянні із сьогоденням. Знаю, що далі буде гірше. Саме тому мені так важко відпустити усі події минулого. Важко, але потрібно.

Рада, що побачила. Мені було приємно. Іноді люблю незаплановані зустрічі.

Після цих посиденьок поночах я втрачаю відчуття реальності. Частенько задаюсь питанням: " У якому я столітті?" Але це піднесення мені подобається. Літати хочеться. Тим паче їхні усмішки - то найцінніше, що є у мене.

---

Було б добре стирати із життя непотрібні моменти, як на дайрику записи.

Біда в тому, що у більшості небуло би що згадати...

---

Чорт!
так просто собі вбити якесь безглуздя у голову, що потім помучаєшся цілий день - а все марно, бо від сліз навіть полегшення небуде.
Якось навчилась із цих причин неплакати - чи то мої сльози дорого коштують і їх варто заслужити чи то якось нехочеться позбуватись рідини таким чином...

Так вот мовчки пройдеш ледве торкаючись асфальту, щоб поскоріше дістатись місця призначення і непомічаєш стільки всього цікавого - головним чином всіляких людей. Давненько я на них незадивлялась. Хтось попудрив добряче мізок, що час на це неварто витрачати, але із цих задивлянь можна багато чого навчитись. Було б бажання , бо кожен сам вирішить, що йому потрібне у інших: хтось побаче свої недоліки, і це змусить знову задуматись над методами їх виправлення, хтось побаче ситуацію, у якій він перебуває стороннім оком, і це його спонукає до шляху її вирішення, хтось вхопить новий образ чи історію твору або картини, а хтось просто буде іти і насолоджуватись тим, що ці люди є і вони поряд. Будуть деякі, які дивитимуться на оточуючих як на м'ясо для биточків, деякі дивитимуться і отримають іще один зайвий доказ того, що це лише тварюки, які несмислять для чого вони існують, а сенсом життя вбачають матеріальні цінності, хтось упевниться у своїй мнимій досконалості над цими людьми...
А що, власне, я бачу у них? Чи то від емоцій дня здебільшого залежить і від тих думок, якими зайнята голова, але картини бувають доволі різними. Іноді навть жахливими настільки, що боляче усідомлювати це.

Останнім часом хочеться спати. Завжди спати. Сонце адекватно неможу сприймати - воно є причиною тієї щоденної сонливості. Ніч приходить і мені стає краще. Прикро, що день немає 72 годин, 48 із яких були б ніччю.

мовчки..

Дуже прикро за день сьогоднішній. Нехочу вірити в це, але доказ на одежі все ж таки долив масла у огонь. Я раніше мала всілякі підозри, а мозок мій малював гидкі картини усіляких "рамантішностєй" . Хоча це все через мою невпевненість у собі і зайві комплекси та прискіпливі пошуки усіляких недоліків.
Прийде час, коли я невитримаю, і.... краще, що він неприходив...

Бачу, що багато чого є марним і із цим потрібно щось робити... і все ж таки : мені ще досі хочеться крові і свіженького мясця...
Тримаючи причинний предмет, думаю : чи варто?

---

А мені останнім часом стало дуже добре. Я шукаю те "добре" , повсюди, де можна тільки знайти.
Дуже хочеться спокою і відпочинку, бо бувають моменти, що незнаю навіщо і куди так поспішаю, або навіщо я те чи інше роблю. Хочеться гармонії, особливо, коли створену тобою "беруть покористуватись". Хочеться фіалок у маленькій вазочці на робочому столику, хочеться червоних троянд і гарячого шоколаду та ще суцільної темряви у кімнаті... Музики хочеться живої, щоб змогла подарувати одухотворення усім клітинам мого тіла...
А ще я хочу жасміну. Наврят чи він зацвіте до наступних вихідних. Сьогодні була на батьківщині - зараз відчуваю себе " холодцем у банці, яку везли з Івано-Франківська до Алушти"... Хоча у плані духовному і вже далі мені по - янгольськи добре.
Немає ніякого бажання щось робити, хоча після чашки кави і вівсяного печива можливо з'являться стимули до дїй.
Давно я вже нічого неписала. Свою "Мертву фантазію" закинула і навіть у її сторону не дивлюсь від нового року, на те вона і мертва, щоб ніколи не бути відродженою і завершеною. У віршах ставиться велика пауза - змістовного або скоріше того, що мені б подобалось давненько не проситься на бумагу. Чи то немає вражень,щоб щось писати, чи то невдосталь того,що знаю на цей час, чи то прийшов час, коли це відійшло у минуле.

думки

Поуявляла собі позитивне майбутнє із коханою людиною. То є чудово - шифонові тюлі ніжно розвиваються на вірті із золотистим відблиском сонця, що заходить. Аромат квітів у кімнаті, шовкові простирадла і дві "мертвих" тушки, чи то від перенасичення один одним, чи то від навколишньої гармонії.
У фантазіях ось так, а на практиці це буде: скандали з привду і без привода, відповідальність за ту тушку, що буде зватись чоловіком а з часом і за одну або біс знає скільки інших тушок, маленких але не менш шкодних.
Проблема постане у матеріальному сенсі: що, як і навіщо купувати, за що купувати, де проживати. Якщо при відсутності чарівних бумажок за такого стану речей захочеться поскоріше позбавитись один одного. " У бісівському світі всім правлять гроші" . Але, якщо цієї проблеми небуде, то : ти невірно виховуєш МОЮ дитину, ти погано дивишся за будинком(+ факт того, що я буду працювати) , ти незадовільняєш мої потреби у духовній рівновазі ( недаєш можливості "назюськатись в зюзю з друзями" або "втикати в телєпіздЄрь якусь фігню, типу футболу чи дєшєвенькАй пАрнаграфії " або (що буде радувати ) "незнаєш хто написав портрет Марії Терези у білій сукні та ще історію виникнення цього творіння" і ще доволі багато аспектів останнього типу. Хоча щодо "Марії Терези", то якщо після певного докору тебе просвітлюють у цій темній для тебе темі - це є добре, а ось коли доходить до " мені непотрібна така дружина, яка незнає ... "купа морального приниження, можливо фізичного (те і інше - велика патологія) " , то це вже є велика проблема , за якої із радістю позбулись б один одного.
Також доплюсовуємо інших особливостей і отримуємо щось, через що краще застрілитись. Хоча при терпінню, взаєморозумінню,б ажанню і можливлстях (усіляких) всього цього можна уникнути і "жити довго і щасливо, аж до самої сметрі. А також здохнути в один день. Бажано у років 90 від оргазму ( або скоріш від інфаркту) "
Тому мій висновок із цього - це максимальне забеспечення умов для створення оптимального мікроклімату для сім'ї, підтримання гармонії у всьому і т.е. Та щоб це все забеспечити я витрачу великий шмато свого життя, і десь років під 45-50 мені наврят чи захочеться творити сім'ю.

---

---

Ибо только коньяк и плитка рошеновского шоколада с орехами смогли сделать мне хорошо. Они мои друзья. А эсли это так, то значит на больше я незаслужила.
Это я виновата своим отношением к людям рушу себе жизнь. Так мама говорит, а мне на это плевать. Мне на все плевать - это тоже она говорит. Я это заслужила. Надеюсь субота меня хоть чем-то порадует. Надеюсь.
Идти мне завтра в музей? Хочется только ее увидить...

Скоро будет праздник - мы будем кушать конфеты и нести по две гвоздички. Это тебе так просто с рук не сойдет.
Я предупредила, значит моя совесть чиста.

---

А ми іще подивимось, що з того вийде?




А чи варто це робити?
І наскільки я є відкритою та пристосованою до спілкування: як нового так і давнього?
І чи можу я стати "на голову вищою за себе"?

---

Новий запис у старому світі.

Захотілось мені почитати Костенко, і так добре було це зробити. Ці вірші, які мають великий вплив на мене, які чудово передають ті різні стани душі, які мені наврят чи передати...

Ці вірші - мій настрій насьогодні.

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю


* * *

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

* * *

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?





Я знаю - все буде добре.
Ми сильні і все зможем.
Це нас не зламає...
Ми разом..

---

Были тут и мыслители и бунтари...