Хм..
Велика пауза у всьому, що мене оточує. Нерозумію навіщо мені це все і чи правильний я обрала шлях?
Якось лячно прорватись крізь стіну тих, хто так жорстоко відштовхує тебе назад, наче глузує із тебе...Хчеш зробити ривок, але у голову лізуть думки, що там за тією межою чекає набагато жорстокіший світ і моє бачення його кардинально зміниться. Я змінюсь. Інакше неможна, інакше невиживеш. Супроводжує постійний страх за себе - чи зможу я йти далі, чи не зламаюсь на пів дорозі? Дивно якось стояти однією ногою на мості і вагатись перейти його. Ба,коли для тебе все ще поки в тумані.
Та й набридло якось ходити по колу і заглядатись у сторону такого жаданого міста. А ще думати - чи це все мені потрібно...
неварто,можливо, уваги...Так хочеться піти та зустрітись із кожним окремо, але думки говорять мені, що моє місце втрачене у їх житті. Я пішла по своїй волі. Я звільнила місце іншим. Можливо вони зроблять щасливими тих, хто колись вважав мене другом. Якесь дивне це слово для сучасного світу. Чи знаємо ми, що таке друг? Чи маємо ми друзів? Кожен сам малює собі канон ідеального "друга". Мені набридло в них невписуватись. Кому буду воїстину потрібна - сам знайде мене, чи випадковість нас зведе (мені це стало подобатись ).
Уся проблема у моєму минулому. Воно мені здається дуже райдужним, упорівнянні із сьогоденням. Знаю, що далі буде гірше. Саме тому мені так важко відпустити усі події минулого. Важко, але потрібно.
Рада, що побачила. Мені було приємно. Іноді люблю незаплановані зустрічі.
Після цих посиденьок поночах я втрачаю відчуття реальності. Частенько задаюсь питанням: " У якому я столітті?" Але це піднесення мені подобається. Літати хочеться. Тим паче їхні усмішки - то найцінніше, що є у мене.